Культура підтримки та гідного ставлення до захисників: інтерв’ю з військовим психологом

Ми часто говоримо про перемогу, але не завжди замислюємося, як почуваються ті, хто щодня її наближає. Як підтримати військових? Як сформувати культуру поваги та розуміння? У час повномасштабної війни суспільна підтримка, ментальне здоров’я військових та гідне ставлення до захисників — не просто важливі теми, а необхідність. Команда «Міста розумних» розуміє актуальність цих питань і прагне сприяти публічному діалогу навколо них. Саме тому ми підготували інтерв’ю з Максимом Трубіним — військовим психологом і військовослужбовцем 117 окремої бригади територіальної оборони. Публікуємо розмову у форматі «питання – відповідь».

Які основні потреби (психологічні, інтеграція) військових під час тимчасового (відпустка) та після остаточного повернення до цивільного життя?

Максим: Військові, які тимчасово перебувають в цивільному середовищі мають проблеми з адаптацією. Вважається, що психіці людини необхідно приблизно 2 тижні, щоб адаптуватися до нових умов. У військового відпустка 10 або 15 днів. І це, своєю чергою, є причиною фрустрації військових. Тому що час іде, людина не відпочиває (бо не може адаптуватися, розслабитися), а вже наближається час повертатися в підрозділ. А там, де фрустрація, там або тривожність, або депресивні настрої, або дратівливість та агресія.

Військові, які остаточно повернулися до цивільного життя, здебільшого мають втрату ідентичності. Хто я є тепер? Як мені жити? Чим мені займатись? Що я вмію? Отримані поранення поглиблюють соціальний складник цієї втрати та створює серйозну індивідуальну кризу людини. Для ветеранів набутий досвід - це закінчена історія. І ми спрямовуємо енергію людей на створення нового досвіду. Для діючих військових історія триває. І з цим бути, жити, працювати набагато важче.

‍

‍Яка різниця потреб військових, які щойно повернулися з фронту, від тих, хто вже певний час перебуває в цивільному житті?‍

Максим: Першочергово ми потребуємо спокою, лікування, сну, часу з рідними та близькими, гігієнічних процедур. Ці потреби залишаються сталими протягом всієї відпустки.

‍

Як правильно комунікувати з військовими, які пережили досвід бойових дій?

Максим: Чарівних пігулок не існує. Вміння комунікувати - це навичка, яка набувається, так само як і багато інших. До помилок слід ставитися, як до зворотного звʼязку. І бути свідомими, що відповідальність за комунікацію поділяється 50/50. Комунікація мало чим відрізняється від загальноприйнятих норм: повага до співрозмовника; активне слухання; не пхаємо носа в особисте людини (тільки якщо людина сама ділиться якимись емоціями/переживаннями/спогадами тощо).

Якщо ми не знаємо, що відповісти людині на якісь її слова/досвід/емоції, можна сказати про це прямо. Зазвичай це додає довіри в спілкування. Комунікація звісно має бути добровільною. Якщо немає бажання йти в контакт, то не йдіть.

Людина, яка пережила досвід бойових дій (читай травматичні події) може мати поганий сон, може відчувати дискомфорт від певних звуків/запахів або великої кількості людей, або від тісних просторів, може уникати соціальних контактів (через свої потреби, про які ми говорили раніше), може мати порушення когнітивних функцій (і це теж впливає на комунікацію), може мати нестабільний емоційний стан, може гостро реагувати на соціально-політичні теми.

Крінж – це:
1) питати, коли це закінчиться, скільки заробляєш і коли відпустка;
2) розповідати про Трампа, Макрона тощо, які прийдуть і врятують, або не прийдуть і не врятують; взагалі тема політики і зради - це табу;
3) жаліти;
4) відкрито демонструвати, що маєш бронювання, або дозволяти собі зневажливі фрази на кшталт «мені не треба воювати», «хай депутати йдуть на фронт» тощо.

Які є наративи та меседжі, що можуть негативно  вплинути на самосприйняття захисників?

Максим: Сильно тригерять теми субʼєктивності: немає чим воювати, немає кому воювати, нас продали, все пограбували, корупція, від нас нічого не залежить, всі таааак втомилися. Витріть соплі, працюйте і боріться.

Фінансова складова. Нерідко чуємо тезу, що військові мільйонери, що збори - це пошуки халяви, що за лікування платить держава. Так, держава дійсно дає військовим багато, але інтенсивність війни така, що більша частина зароблених грошей йде на забезпечення себе та підрозділу. Збір - це довго, це незручно, це важкопрогнозовано. І ми звертаємось за допомогою до вас вже в таких випадках, коли ніяк не справляємось самостійно.

‍

Які є приклади, що демонструють неповагу до військових та можуть травмують їх психологічно?

Максим: У нас дійсно обмаль часу, коли ми приїздимо додому, тому для нас «без черги» - це критично важливо. Ми не повинні виглядати як герої бойовиків. Захисники/захисниці України - це звичайні  люди. У війську дуже багато жінок. І вони діють на одному рівні з чоловіками.

Які єформи підтримки для військових з точки зору психологічного здоров'я?

Максим: Привітна, підтримуюча атмосфера, розуміння психоемоційного, фізичного стану та потреб. Супер, якщо є змога залучення військовослужбовця/військовослужбовиці в якийсь процес.

Якою має бути поведінка при зустрічі з військовим з видимими фізичними травмами?

Максим: Не уникати. Не жаліти. Не пропонувати гроші. Не знецінювати досвід (типу нащо ти туди поїхав, краще б вдома сидів).

Людині важко відкрити двері, піднятися сходами тощо. Але в той самий час вона набуває ці важливі навички і це для неї важливо. Тому допомога тільки тоді, коли людина її потребує і приймає.

Якщо є цікавість - не витріщатися, а підійти і відкрито поговорити. Про своє невміння комунікувати, але бажання це зробити/підтримати, можна сказати чесно - це про довіру. Лізти з розпитуваннями не слід, не тисніть - все, що людина захоче,вона розкаже сама.

Дякуємо за захист, пропускаємо в черзі. Озвучуючи, що це не через ваду здоров'я, а на знак вдячності за захист. На хвилях радіостанцій є гарна соціальна реклама на цю тему. Там прям фраза: "Ви захистили нас ціною власного здоров'я. Дозвольте мені вам за це віддячити".

Що таке гідна культура ставлення до захисників?

Які є ознаки гідної культури ставлення до захисників у розвинених суспільствах:

Що таке культура прийняття та підтримки в соціумі?

Максим: Щоб відповісти на ці три запитання, наведу текст присяги солдата ЗСУ:

«Я, (прізвище, ім’я та по батькові), вступаю на військову службу й урочисто присягаю Українському народові завжди бути йому вірним і відданим, обороняти Україну, захищати її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, сумлінно і чесно виконувати військовий обов’язок, накази командирів, неухильно додержуватися Конституції України та законів України, зберігати державну таємницю. Присягаю виконувати свої обов’язки в інтересах співвітчизників. Присягаю ніколи не зрадити Українському народові!»

Якми бачимо, про що тут йдеться першочергово? Про людей. Про що зараз війна? Про людей. Про що говорить президент в розрізі окупованих територій? Що там наші люди. Люди. Все починається з людей. Порядок денний формують люди. Якщо люди пасивні/байдужі, то знайдуться ті, хто цей порядок денний сформують замість них.

І ми це бачимо наживо. Російська пропаганда вкладає мільярди грошей в формування вигідного їм порядку денного: в зраду, в дискредитацію ЗСУ.

Держава наразі має порушене функціонування. Тому що вона на межі зникнення. Йде війна (навіть не боротьба) за виживання. Тому постать людини, особистості, продовжує відігравати визначальну роль.

З чого починається формування ... ? Або як сформувати ... ? З особистого залучення в цю війну. Сотні підрозділів. Тисячі незакритих потреб: засобів ураження/захисту/маскування, дронів, транспорту і запчастин, ліків, спорядження, їжі, інформаційного супроводу, соціально-побутових питань...

Там, де присутня така залученість, правильний мікроклімат (розуміння, взаємоповага тощо) створюється сам по собі.

Якою має бути культура прийняття на робочому місці (особливо якщо серед колег є колишні або діючі військові)?

Максим: Я вважаю, що побудова культури, і в колективі в тому числі, починається з кожної людини індивідуально. Кожна людина сама по собі має усвідомлювати, що відбувається. Варто розуміти, що в нашій країні йде жорстока війна з окупантом за виживання і що є люди, які приймають участь в цій війні, їм треба допомагати, до цього всього варто залучатися.

Розуміти, що є люди, які вже отримали досвід участі в цій війні, що цей досвід травматичний, що він має наслідки і як ті, які ми бачимо (фізичні), так і ті, яких ми не бачимо (психологічні). І все це людина собі розуміє і, відповідно, приймає до уваги, коли спілкується з такими людьми. Якщо у нас в колективі є ветеран або ветеранка, то, можливо, ця людина потребує якихось окремих спеціальних умов, навіть побутових – і ми про це у самої людини можемо і запитати:

- чи якісь моменти, навіть у тій самій вбиральні, які нам треба доставити для того, щоб їй було комфортніше користуватись послугами;

- або чи є якісь моменти на кухні;

- чи можливо, якщо організовано харчування для працівників, то, можливо, людина потребує якогось окремого харчування, дієта, наприклад;

- або можливо людина має приймати якісь ліки в певні періоди доби, і на це теж треба звертати увагу і закладати це в робочий графік;

- чи, можливо, матимуть місце якісь реабілітаційні чи підтримуючі заходи, які треба закласти з певною періодичністю протягом року.

І коли ми робимо акцент на задоволення таких потреб, людина (ветеран) бачить, що роботодавець, колектив ставляться о цього з розумінням і вони цим всім моментам сприяють, то відповідно і ветеран/ветеранка будуть почувати себе набагато комфортніше. І от саме такі вчинки будуть набагато кориснішими і красномовнішими, ніж будь-які слова.

Які бувають дієві способи допомоги з реінтеграцією захисників/захисниць у цивільне життя?

Максим: Стосовно реінтеграції, хочу сказати про дезадаптацію. Вона є у діючих військовослужбовців, вона є у ветеранів. Відповідно, найкращим, як на мене, моментом, є залученість. Треба постійно людину в якусь діяльність залучати. Це треба для того, щоб людина не почувала себе покинутою (вона сама не знає, що відбувається, і що я хочу, і що я вмію, і чи приймуть мене, чи не приймуть). І відповідно, суспільство забирає людину до себе і вона відчуває, що так, ага, поруч зі мною є люди, до мене не байдужі, все нормально, навіть коли мені хочеться побути одному, я все-одно розумію, що поруч є люди, які готові мене підтримати, які мене приймають і типу все ок. І це як така точка опори – це перший момент.

А другий момент - це залученість. Залученість в будь-яку діяльність. Подивіться чим займається наразі "Ветеран Хаб". Дуже багато подій, дуже багато анонсів і вони постійно запрошують ветеранів і ветеранок. І якщо ми звернемо увагу, то що ми побачимо – запрошують малювати, запрошують грати в настільні ігри, запрошують танцювати, запрошують співати, запрошують на якісь тренінги, майстер-класи, навчання. Для чого це робиться? Для того, щоб ветеран/ветеранка/члени їх родин робили ось ці дотики й щоб людина себе шукала, тому що війна – вона однозначно людину змінила, людина в дезадаптації (втраті ідентичності) і людина заново себе шукає. І коли ми робимо багато ось таких дотиків, то ми суто статистично можемо людину вже десь зачепити. Якщо не цією діяльністю – то іншою. Якщо не ось цим захопленням – то ось цим. Якщо не така тема майстер-класу – то ось така тема майстер-класу. І таким чином ми допомагаємо ветерану залучатися.

‍
Я думав на цю тематику в розрізі навчання, тому, що я викладач коледжу в минулому. І от, припустимо, те саме патріотичне виховання. Ну хто найкраще розкаже за зброю, як не людина, яка цією зброєю користувалася? Хто як найкраще не розкаже про інженерні споруди, про техніку поводження і безпеки з якимись речовинами, як не людина, яка з усім цим стикалася? Хто краще зробить тренінг по тактичній медицині, як не людина, яка сама собі надавала допомогу колись, або їй надавали допомогу до медеваку і таким чином врятувала собі життя. І ми цю людину залучаємо. Або припустимо, що це якийсь вузькопрофільний спеціаліст, адже у нас у війську люди дуже різнопланові (це починаючи від таких базових речей – володіння зброєю, тактична медицина, у нас є дуже багато водіїв, ремонтників, електронщиків, діловодів) Тобто дуже багато професій і спеціальностей, які люди опанували, вже бувши у війську. Або заново опанувалицю професію та опанували її дуже добре або вони вже володіли цими знаннями й тут у війську вони їх відточили до майстерності. Тому я вважаю, що залученість в будь-яку діяльність важлива для того, щоб ветеран або ветеранка якнайшвидше змогли знайти те, що їм до вподоби.

‍

Як говорити з дітьми про військових, формуючи культуру поваги з раннього віку?

Максим: Діти мають розуміти що таке війна взагалі. Діти мають розуміти з ким ми воюємо. Діти мають розуміти чому на нас напали. Діти мають розуміти, що у нас менше ресурсів. І це відповідає частково на питання чому захисники рідко бувають вдома. Пояснювати хто такі військові й пояснювати як так сталося, що багато людей, які не є військовими (професійними) – зараз у війську і захищають країну. Пояснювати чому ворог атакує наші об’єкти критичної інфраструктури (щоб ми не могли ефективно захищатися) Чому важливо зупиняти ворога десь далеко-далеко, якомога далі від наших міст. Пояснювати також, що можуть бути поранення різні, різного характеру. І, відповідно, можуть бути фізичні вади та можуть бути якісь психологічні зрушення, - це теж треба пояснювати. Плюс це можна підкріплювати безпосереднім спілкуванням. Непогано працює безпосередній діалог. Допустимо, бачимо воїна чи ветерана пораненого, чи з ампутацією кінцівки, і ми можемо безпосередньо підійти й з цією людиною поспілкуватись і в цьому немає нічого страшного – для того, щоб дитина просто подивилася, щоб вона цього не лякалася, не ігнорувала тощо. І таким чином, через спілкування, через пояснення якихось основних моментів, не одразу, а поступово у дитини буде формуватися бачення всього цього, вона буде до всього цього звикати й багато моментів буде розуміти. І таким чином буде формуватися її ставлення. Так само як і все інше, що стосується виховання – особистим прикладом ми показуємо дитині яким чином нам слід спілкуватися з військовими та ветеранами.

‍
Особисто я не прихильник всіх цих райдужних перспектив. У мене підхід такий - стриманий оптимізм. І особисто своїй дитині я говорю про те, що невідомо коли це все закінчиться; може бути добре, а може бути погано; можуть бути дні спокійні, а можуть бути дні гучні. І що є певні місця, куди ми можемо піти, коли дозволяє безпекова ситуація, а є місця, в які ми піти не можемо. І я пояснюю чому це може бути небезпечно – через потенційну якусь атаку. І в цьому немає нічого страшного. Так, це неприємно, це такі речі, про які неприємно спілкуватися зі своєю дитиною (тобто не дуже хотілося б спілкуватися з дитиною саме про це, є інші більш приємні теми для спілкування). Але, на жаль, такі часи, і нам потрібно це дитині пояснювати й таким чином у дитини формувати свій світогляд і розуміння того, що відбувається навколо для того, щоб дитина адекватно сприймала ситуацію, що навколо відбувається.

Які є волонтерські ініціативи, що доступні для кожного громадянина і мають найбільший вплив на якість життя захисників/захисниць?

Максим: Тут я можу виділити два флагмани. Перший флагман – це "Ветеран Хаб" – вони працюють з ветеранами й роблять просто неймовірні речі, базові для нашого суспільства щодо роботи з ветеранами. І другий – мені також імпонує "Неопалимі" - вони займаються опіковими травмами, пораненнями й теж роблять речі неймовірні. Що стосується в цілому волонтерського руху, переміщаючись прикордонними населеними пунктами, скажу що роботи дуже багато, роботи самої різної й допомоги війську самої-самої різної, на різних рівнях. Починаючи від приготування їжі, і закінчуючи виготовленням амуніції, плетінням сіток або роботою на ДрукАрмію. Навіть знаю такі моменти, коли волонтери їздять по підрозділах, збирають вторинну сировину і за рахунок зібраної вторинної сировини допомагають військовим закривати збори. Тобто навіть на такому рівні це можна робити, і це люди роблять і це дуже класно працює. У нас, в принципі, у всіх є знайомі, які воюють, і можна просто підійти, запитати які є потреби й таким чином вже потихеньку вливатися в цей рух і приносити користь – було б бажання.

З чого почати у питанні формування стійкої культури гідного ставлення до захисників?

Як не порушити особисті кордони захисника/захисниці?

Про форми вдячності, які найкраще сприймаються захисниками/захисницями та не викликають дискомфорту.

Максим: відповідаючи на зазначені питання скажу наступне: моя особиста думка така, що все починається із залученості. Саме залученість людини в питання військової справи, в питання взагалі цієї війни, питання усвідомлення ситуації, обстановки — от з цього все і починається. Чому було введено хвилину мовчання – це невеличкий, але важливий крок залучення людини в цю тематику. Залученість може бути у якусь волонтерську діяльність, у якісь потреби війська. Оскільки ми всі різні – тут у кожної людини будуть свої якісь інсайти, буде свій шлях, свої усвідомлення. Тому, що хтось заходить через волонтерство, і це якісь технічні засоби, хтось починає через одяг, хтось через тактичну медицину, хтось піклується справами поранених тощо. І я вважаю, що саме оця залученість вона і є отим першим кроком. А все інше, воно буде докладатись само по собі: розуміння своє, просто так як людина відчуває: не директивно, що треба робити ось це, це і це. Взаємовідносини між людьми це завжди штука алогічна та ірраціональна, вона засновується здебільшого на емоціях, почуттях, відчуттях. Тому я вважаю, що тут кожен сам обирає якийсь свій метод, свій шлях кому як зручніше взаємодіяти, кому як хочеться взаємодіяти й висловлювати ось цю повагу. Тобто починати з чогось, але робити це регулярно, і таким чином буде формуватися звичка. Говорити про це щось, комусь, десь, якось  і нав’язувати – я вважаю, що це не буде ефективно, тому, що це буде викликати лише супротив і все. А показувати власним прикладом і таким чином людей залучати – це, на мою думку, більш екологічно і більш перспективно.

Що стосується взаємодії із захисниками та захисницями – в плані не бути надокучливими т.д. Ми спілкуємось з людьми, один з одним. Військові – це так само перш за все люди, трошечки зі специфічним досвідом, з травматичним досвідом. Тому ми взаємодіємо з ними так само як би ми взаємодіяли зі звичайними людьми, але ми робимо трошки поправку на те, що у людини є такий досвід. І ми можемо про це людині просто так і говорити, що я з вами взаємодію, але я чогось не розумію,боюся бути нав’язливим, боюся показатися безтактним. Якщо ми поступаємось чергою або ми хочемо пригостити військового чаєм, кавою, то ми просто людині говоримо про це, безпосередньо прямо «я хочу пригостити вас кавою, тому, що ви захисник/захисниця. І я у вас про це запитую тому, що я не знаю як ви до цього поставитеся, чи не буде вам це неприємно і т.д.».

І все. Просто проговорили, людина вам каже «та ні, окей, все нормально, дякую» або людина вам скаже «мені некомфортно, я сам за себе заплачу» або «давайте і я вас пригощу» і все, ми нічого не видумуємо, не вигадуємо, говоримо як є. І таким чином в процесі воно і буде формуватися поступово, щось буде виходити, щось не буде. Ми можемо побачити як роблять деякі підприємці: хтось робить якісь плюшки військовим (знижечку, цукерочку, десь написали якийсь напис) коли заходиш і бачиш – це ставлення підприємця до захисників. Буває, що прогулюєшся містом/селом, іде людина – і у неї якийсь значок на одязі або на сумці, який вже позначає громадянську позицію і підтримку. І це додає розуміння – тут люди топлять за Україну, це свої люди. Я думаю, що просто треба з чогось починати, і потім у кожної людини свій шлях і людина сама якось для себе шукає, яким чином вона може підтримувати, яким чином вона може висловлювати подяку. І у кожної людини цей шлях - він свій, і це класно, що у кожного є свій шлях.

‍